пятница, 7 сентября 2018 г.

Чудовий ранок



Мой первый рассказ, который я отправила на 2-й литературный конкурс имени Джона Буньяна попал в 15-ку лучших. Спасибо Богу - все что я писала это изнутри и Он помогал мне переживать тяжелые времена, за которые цеплялись слова, строки и тексты. 

 ***
Наше життя складається  не тільки з хронології подій, але і з роздумів, внутрішньої боротьби, які не так вже й рідко показують, хто ми насправді. Маленький фрагмент з життя жінки на ім’я Сара, будні якої наповнені хатніми клопотами і доглядом за маленькими дітьми. Жінки, яка шукає відповіді на буденні питання і намагається не розчаруватися в собі. В ній Ви можете впізнати себе, свою дружину чи матір, може розумієте і співчуваєте Сарі з вірою, що вона таки зможе подолати втому. А може переплетіння її думок і життєві рішення зовсім не торкаються вашої душі, мовляв, сама собі обрала такий шлях.

 ***

Пахло духмяним трав’яним чаєм з ожини, вербени і фенхелю. Сара стояла босоніж на підлозі, бо не любила ходити в капцях та шкарпетках, але в той самий час – була мерзлячкою. Ці дві протилежні особливості якось уживалися разом і вона з тим змирилася. Жінка підійшла до вікна кухні, де крізь тонкі жалюзі ранкове сонце відбивалося на її обличчі і стіні, що була за спиною, горизонтальними смугами. Вона прижмурилася і, то стаючи навшпиньки, то спускаючись на п’яти, ловила своїми зеленими очима то теплі сонячні смужки, то холодні тіні від жалюзі. Сара озирнулася на стіну, що вдавала з себе зебру – так це її життя: ранок-вечір-ранок-вечір-ранок-вечір. Жінка подумала, що без її таких болючо-виснажливих вечорів може й не було би таких чудових ранків. А може навпаки, якби вона давала раду собі пізніми вечорами і робила заплановане, то і ранок не здавався би таким ошайно-святковим, наче той ранок останній шанс виправити ситуацію чи наздогнати дедлайн. Не встигала, одним словом.
Вона любила ранки понад усе. Томущо ранок – це завжди початок, завжди надії, очікування, мрії, натхнення, сподівання, ідеальні плани і відчуття мандрівки за годинниковою стрілкою. Ранок, це коли ти особисто творець свого дня і, засукавши рукава, берешся до справи повною сил! Сара не любила вечір. Тому що вечір для неї це втома, а втома для неї це не щось абстрактне, а справжнісінький монстр, що огортає своїми щупальцями, як тільки небо вкривається чорною ковдрою, а запаси енергії жінки блимають червоним вогником.


Кажуть, що лінощі це розтягнуті у часі страхи. Але вона не боялася, вона була скута втомою і розчаруванням, своєю слабкістю, браком сил душі, бо Сара вважала, що саме сили душі можуть підняти  навіть змучене денною працею тіло до справи. Ну і що, що цілий день з дітьми вдома?  Багато рутинної роботи по прибиранню, пранню, приготуванню їжі, догляд за трьома дітьми,  розмови з ними по серйозним і не дуже серйозним питанням, поїздки по справах і до стареньких батьків, спілкування з чоловіком (а він чудовий, але часто бував у відрядженнях), підготовка до лекцій (так, регулярно звали на семінари викладати, але рідко погоджувалась), читання з дітьми, вкладання спати. Це всього-на-всього  її буденне життя, куди вона активно намагалася втиснути особистий час для себе і своїх цілей і проектів не пов’язаних з вище переліченими пунктами і хоча б  трохи більше відпочивати. Звести до ладу всі плани і продуктивно працювати було вкрай важко, бо життя мами з маленькими дітьми вносило свої корективи, які не запишеш в планівник і нотатник.
Чого їй бракує? Чому вона така слабохарактерна? Чому граблі ці, на які вона наступає щоразу і,  які вже стали такими рідними – вже здаються не афоризмом, а справжнісіньким осяжним інвентарем, що б’є боляче майже фізично та й з усіма наслідками душевних мук? Чому вона знов до них повертається обличчям, а не спиною? Здружилися чи що?

Її думки біля вікна сполохали звуки з дитячої кімнати, хтось прокинувся зарано. Вона сьорбнула гарячого чаю і зітхнувши, подумала: –І чого це я з ранку, з мого чудового ранку думаю про вечір? Ці роздуми годяться тільки на вечірній час! –Сара сама до себе іронічно посміхнулась, наче до старої подруги. Хех, подруги…не може згадати, коли це в останній раз відчувала себе подругою в самому банальному сенсі цього слова. На подруг вже давно бракувало часу  і це було взаємно з того боку дружби також.

Маленькі ніжки ще не впевнено тупотіли до кухні. Її очі засяяли посмішкою, огорнувшись зморшками. Жінку наповнила теплота, любов, ніжність і легенький струмінь щастя скотився від голови до п’ят, примушуючи серце битися швидше. Це прокинувся її молодший синочок Стефан і, як завжди, йшов обіймати маму і просити каші. Обійми…Сара мріяла, щоб вони ніколи не закінчувалися. Але діти підростали і відправлялися у свою особисту мандрівку життям. Обійми були їхнім ритуалом і печаткою любові, але старша донька Міра вже почала самостійне студентське життя, тож обійми були тільки на вихідних, коли та приїжджала. Але по дому бігали ще троє маленьких компенсаторів, які здавалося, були запрограмовані самим Творцем на щоденні «міцні захвати обома кінцівками» ший батьків і поцілунків у великій кількості. Тож вітаміну «обійміну» (як любив шуткувати татко) вистачить ще років на 10 :)

День почався у звичайних клопотах, син Марк пішов до школи (так, вже 5-й клас!) двоє малюків Рома (3 роки)  і Стефан(1 рік і 2 місяці) разом гралися дерев’яними кубиками, але майже весь час вимагали уваги і пильного ока мами. Як же добре, що в молодших така маленька різниця в віці і їм весело і цікаво разом! Сара, дивлячись на них, відчувала таке собі приємне дежавю – 18 років тому вона так само дивилася на свою малу доньку, що сиділа на підлозі і гралася цими ж самими дерев’яними кубиками, що колись вирізьбив дідусь. А вона, Сара, така юна мама, була ще такою смішною і амбітною, закоханою по вуха в свого чоловіка  Алекса, який був завжди для неї сильним плечем і вірним другом, таким мужнім і ніжним водночас.  А зараз, коли в нього чорні вуса і борода  і в них заплутуються пушинки від великого сірого шарфу, який він любить  намотувати навколо шиї  кілька разів наче справжній француз. Він такий смішний і трохи безпорадний з цими пушинками вовни в бороді і вона так любить струшувати їх, коли Алекс повертається з роботи – він  ставав її маленьким хлопчиком на мить. Вона стоїть босоніж в коридорі, дмухаючи на його бороду, а він огортає її талію своїми ще холодними руками і їхні очі наповнюють один одного таким  теплом. А інколи Сарі здається, що її чоловік закінчив якусь таємничу академію з відзнакою в галузі «Мистецтво  дратування дружини», бо інколи він ставав нестерпним і не те щоб він робив щось не так, просто вона сама ще досі вчилася в  жіночій академії  «Гормональні сплески втомлених матусь», або «Як дістати чоловіка за один вечір », мабуть вже на магістратурі…Алекс з любов’ю шуткував, що Сара скоро до докторської «десертаціі» дійде з усіма тими «гормонами» ;)  Вони з тих сімейних пар, які любили шуткувати один над одним, але намагалися не ображати, а підтримувати  і допомагати поратися зі слабкими сторонами їхніх характерів. За 22 роки це виходило  доволі не погано. Вони не нехтували можливістю обійматися при дітях і не зустрічали ніяких ревнощів, на диво,  зі сторони малих. Кубики, Алекс, борода, обійми…але час братися до справ , пішла готувати їсти.

Обід. Спагетті з фрикадельками. Вклала дітей спати на денний сон. Взула гумові чоботи на босу ногу, огорнула плечі у темно зелену ковдру, яка мала запах молока і кололася крихтами печива, вийшла на двір. Її майже руде волосся виблискувало на сонці, а вітер намагався гратися довгими пасмами, але йому не вдавалося це так вправно, як маленьким дитячим рученятам. Сара вдивлялася в обрій, що жадібно поглинав поля, дерева та і все, що наближалося до нього. Стояв вітряний осінній день, груди наповнялися вогким  повітрям з нотками квітучих хризантем. Очі милувалися деревами неподалік, що зверхньо шелестіли своїм золотавим листям, нагадуючи, хто тут дійсно має руду шевелюру.

Задзвонив телефон, у Сари пересохло в горлі, вона спробувала проковтнути ці долі секунди які сходили на неприємне передчуття, вона нервово прокашлялася - пам'ять нагадувала, як вранці перед школою син незвично жалівся на живіт. Вона дістала мобільник з кишені…так, дзвонили зі школи –вчителька повідомила, що Марку стало погано під час  уроку фізкультури – він ослаб, виглядає блідим і тримається за живіт, його поклали на диван в учительській. Ситуація вимагала швидких рішень, Сара попросила вчительку дати трубку сину (так, вона добре відчувала його і голосу було б достатньо), але вчителька відповіла, що передзвонить за пару  хвилин. Сара поклала трубку і зайшла в дім, вона намагалася зберігати холодний розум, бо емоційність могла тільки зашкодити. Ох, якби чоловік був вдома! Але він ще рано вранці, затемно, поїхав в офіс допрацьовувати презентацію, а потім у нього був потяг до Любліна на конференцію. В голові боролися дві думки: забрати сина додому чи викликати терміново швидку (а раптом апендицит?) Сара перелякано підвела плечі – задзвонив телефон, телефонував чоловік – вона полегшено зітхнула,  усвідомлення того, що він її підтримає і дасть пораду відігнало відчуття самотності і розгубленості в цій ситуації.
- Все буде добре, люба - перше, що сказав такий рідний голос – Марк мені зателефонував…звісно, не хотів тебе тривожити  і сказав, що йому дуже зле, я вже викликав швидку і поїду одразу в лікарню. Свій рейс встиг перенести на понеділок, не хвилюйся, будь вдома з дітьми – я буду тримати тебе в курсі, люблю… до дзвінка, бо за кермом.

Біль і полегшення змішалися в одно, але все одно серце Сари наповнилося такою вдячністю за все-все-все, за кожний день разом з чоловіком, за важкі хвилини, що бували і раніше, за те, що завжди її підтримувала невидима Рука через видимі руки рідних і не знайомих,  і вона ще ніколи не розчаровувалася в Тому, в Кого вірила. Через хвилину вона вже розмовляла з Марком – він сказав, що дуже втомився, живіт болить і сухо в роті, що біля нього медсестра і їде татко. День тягнувся довго, діти прокинулися від денного сну і відчували напруження мами - не відходили від неї, тягнулися на ручки та інколи не приховано сперечалися за місце під сонцем (кого ж мама більше любить?) Але дитяча щирість і безпосередність не дозволяли Сарі гніватися на малюків, хоча більш за все їй хотілося перенестися в палату № 4, або хоча б спокою на 10 хвилин. Вечір. Як би так вкласти дітей спати, щоб самій не заснути? Якесь риторичне питання, сповнене іронією в кожній літері.  Зітхнула.

Ніч. Ох, вона ніяк не особлива (тобто така, коли вдається виспатися)…безсонна. Коли малий Стефан всю ніч запиває грудним молоком свої турботи (чи то зуби лізуть, чи трохи застудився, чи хвилювання мами впливають). Сара огортає його історіями про сонних цуциків і нічку, коли всі мають спати, навіть коли шило в одному місці і в носі хлюпає. Руки заколисують малого, а думки мов вирій птахів, не відступають і  б’ють крилами по слабким місцям. Втомлена жінка сама до себе веде розмову…Я і ніч. Що таке ніч? Це відпочинок без відпочинку, стурбоване серце і тихі молитви. Переживання за Марчика стискають втомлені груди, але вона чує глибоко в своєму серці цей тихий голос: все буде добре…Хочеться витерти сльози з обличчя, але вони навіть не виступають з очей, течуть собі десь всередині тонкими цівками.
-Не хочу бути жінкою яка ніколи не плаче! А 3-5 разів на рік це майже ніколи. Намагаюся собі пояснити, але даремно – що це за залізність така в мені, якась не правильна – навіть виплакатися не дає? Треба дати волю сльозам, хай легше стане…ну залоскотало в носі, пробилася одна сльозинка, яка потім змінила свої наміри так і не скотившись по щоці. Самотньо…і це щось не дискомфортне і лякаюче, це частина мене з дитинства – одна, навіть коли навколо мене люди…ця самотність…в такі часи відчуваю як близько до мене Бог і що Йому не все одно, що зі мною відбувається. Інколи мені здається, що вночі я старію, павутиння життя вкладається на обличчя. Діти вночі ростуть, а я старію. Діти, мої діти, які ж вони класні! Міра, Марк, Ромчик, Стефан…Скільки любові в них і життя, вони наші Світанки! Ах, як я люблю ранок…мій чудовий ранок…це наче магія, наче птах фенікс із вогню і ось нова ти! Все ж таки приємніше думати про ранок вночі, ніж про вечір зранку. Закриваю очі. Морок іде геть, світло заповнює кожну частинку моєї зовнішньої і внутрішньої кімнати, всі сльози всередині висихають від Його м’якого, теплого світла, Він розуміє кожну не знайшовшу назовні шлях сльозинку. Усі мрії і буденності, рутини, переживання, сум, радощі і сміх – усе змішується в одному дні. Я, Сара, тільки ставлю акценти і вихоплюю з від’їжджаючого потягу сьогодення крупинки мудрості, простої радості і уявних фотокарток, наче спалахів з пам’яті – на спогади. А втома сама навалюється на мене…хіба я просила її про це? Перенапруження від подій. І взагалі, втома кожен вечір моя гостя…ні! Геть рожеві окуляри! Не гостя, а господиня! Вона звалює мене кожен вечір, нокаутує (але ніколи з першого разу!), нема сил опиратися, але я не здаюсь, не ламаюсь і тримаю втому за липкі щупальця, доки вони повністю не огорнуть моє тіло і розум, не вичавлять останні краплі сил, настрою, надії, поки не стане «все одно», поки біль не заповнить серце через відчайдушне відчуття піддатливості щупальцям.  Втома шепоче «завтра» і «потім». Але ж діти очікують вечорами іншу маму, яка буде гратися з ними в активні ігри, посміхатися і читати книжки не по 3-5 хвилин  язиком, що ледь волочиться в роті і з важкими зітханнями: «ееех, ще не поснули діти?» Коли втома – починаєш гаркати на всіх, і на себе також, тільки з середини. І чоловік чекає не опущені плечі дружини  – отож час міняти своє бачення ситуації, шукати істину і відновлювати сили. Але чому втома така важка? Чому такі важкі думи, Сара? Весь час ця боротьба і обіцянки раціоналізації часу. Але хіба серце раціоналізуєш? Молитви, такі щирі і прості, вони не про аргументи і факти, про душу і віру, про недосконалість і прощення, про виснаження і сили (такі дуже-дуже необхідні!) Моїй душі добре, бо я не сама і ніколи не буду самотньою - то тільки вночі так здається, що ти сама самість. Я не сама.
                                                                                                                      
Синочок  заснув. Треба і Сарі хоча б трохи поспати, бо скоро ранок, той самий звичайний, чудовий, улюблений ранок! Старша дочка приїде посидіти з малими (добре, що субота і немає навчання), а вона приготує смачний дієтичний сніданок сину у лікарню і поїде до нього, щоб лікувати вітаміном «обійміном».
Минув тиждень, сина виписали з лікарні,  чоловік повернувся з конференції . І для своєї втомленої  Сари Алекс вже приготував  сюрприз на День народження, який через місяць. Коханий буде чекати на неї на кухні біля улюбленого вікна, де вона зустрічає кожен ранок з великою чашкою гарячого чаю. Він триматиме великий букет бузково-рожевих гортензій  і два білети  на літак (так, чоловік теж частина подарунка;)  на цілих два тижні в теплу країну. Яка жінка-мерзлячка, що не любить шкарпетки, не мріє  зустріти листопадове день народження босою на теплому пісочку?;)  Там, де +27 і несамовито красиві ранки на березі океану…отже, в руках Алекса конверт із  підписом: «Час набиратися сил, моє Кохання!»

3 комментария:

  1. Настільки правдиво і ніби точно про мене, аж не віриться, що автор цих рядків мене не знає! От би ще такий "хеппиенд"! Було приємно читати! Дякую!

    ОтветитьУдалить