Аманда. Танці були її пристрастю й захопленням. Неймовірно ніжна й тендітна, вона здавалася легкою, мов пір’їнка, коли танцювала - ніби парила над землею. На літо Аманда приїжджала до своєї бабусі, яка погано чула. Старенька не завжди могла збагнути: чи то онучка танцює, чи ловить метеликів, чи просто робить зарядку. Аманді дуже хотілося, щоб бабуся відчула такт музики, її ритм і гармонію - щоб почула ту невидиму красу, яка надихає на рух. Вона щиро сподівалася, що колись бабусі насниться музика - і тоді вона зможе краще зрозуміти свою онуку.
7 років я не шила і не творила.
Чесно кажучи, інколи приходили думки, що я більше не повернусь до творчості. Але ось я сьогодні, за швейною машинкою, знову шию маленьких персонажей. Бути творцем це щось неймовірне! Але цей шлях складний і в той же час захоплюючий. Радію, що творчість стала для мене своєрідною терапією і великим світом маленьких історій:)
Нема чого сидіти в хаті, коли ціле поле моркви ще не висмикане. З самого ранку Бʼянка порається на городі й уже в голові перебирає рецепти з моркви: морквяний смузі, смажені морквяні палички з голландським соусом, морквяна запіканка, морквяні оладки, морквяне рагу… І, звісно, заморожені морквяні кубики в мішечку - ті самі, що ввечері доведеться прикласти до втомленої спини. Щороку Бʼянка обіцяє собі садити менше моркви, але рецептів стає тільки більше. І як тут дозволити собі бодай один пропустити?
Я так вдячна Богу, що я мама. Який складний, неймовірний і довгий цей шлях! З іншого боку, життя так швидко плине, коли дивишся які дорослі стають діти. Як вони змінюються і як змінююсь я. Були часи, коли треба було нахилитися вниз, щоб обійняти своїх 5 дітей, а зараз часи, коли троє з них вже вище за мене, один доганяє мене по зросту, а нахиляюсь лиш до молодшого, і то не дуже низько. Недоспані ночі вже позаду, двоє дорослих дітей, що живуть окремо, двоє підлітків і один ще в періоді яскравого дитинства. Моє материнство трансформувалося, зараз мені подобається цей етап, хоч підлітковий вік це дуже не просто. Просто бути мамою, опорою, посмішкою і підтримкою, вчитися для кожного з синів бути саме ЙОГО мамою, бачити і відчувати період кожного індивідуально. Виснаження, сльози, апатія, розгубленість, розпач, злість, страх, хвилювання - це все мені знайомо. Найкраще, що я можу робити - довіряти, молитися, покладатися на Бога і зростати. Хоч, по правді, я рідко коли в материнстві відчуваю себе сильною і відчуваю, що я все роблю правильно. Недосконалість, вразливість, втома - це про мене. Люблю читати книги про материнство, люблю служити жінкам, які є мамами і яких розумію на 100% Люблю бути сама вдома, коли діти в школі, бо це наповнює мене. Люблю бігати і молитися за синів, хоч ці дюжина бігових місяців були дуже скромними на кілометри, бо стан здоров'я вносив свої корективи. Люблю дивитися як чоловік вкладає час у синів і організовує для них походи по горам. Люблю просто бути і жити своє життя. Люблю дякувати Ісусу, бо знаю, що Він зробив все, що потрібно - полюбив нас і відкрився як Спаситель.
Вона знала про спаржу все. Що може бути кращим за свіжу, соковиту, хрумку й надзвичайно корисну спаржу? Матільда готувала її щовесни під різними соусами, завжди запрошуючи до столу друзів і сусідів. Навіть збір цієї трав’янистої рослини з поля вона довіряла лише собі. Вона була в змові з місцевим фермером: він дозволяв їй збирати врожай на своєму полі, а вона ділилася з ним секретом - як під час приготування позбутися гіркуватого присмаку в будь-якому сорті спаржі. От і зараз, у її сумці лежить свіжозрізана зелена спаржа, яка за кілька хвилин перетвориться на вишуканий обід.
Хохотушка й поціновувачка ретро-фільмів під хруст морквяних чипсів. Ще в дитинстві мама казала, що сміятися з відкритим ротом - негарно, а сміятися під час їжі - ще гірше. Але з віком Вів’єн зрозуміла: життя втрачає барви, якщо надто буквально слідувати цим порадам. Тож сміх і їжа без норм етикету - це справжня вона. А інші мамині настанови вона прийняла із задоволенням.
Вона бігла зеленим полем, ніби в її ногах була вся сила землі. Метелики розліталися на її шляху тендітним молочно-блакитним мереживом. Дихати, бути, мчати вперед — це все, що їй потрібно зараз. Про все інше вона подумає потім.
Витончена й надзвичайно розумна, справжня англійка. Прадідусь Віллоу був лордом, відомим своєю великою бібліотекою в замку. Він запрошував дітей на вечірні читання незалежно від їхнього статусу. Декілька його книг збереглися й у домі правнучки. Кожен день Віллоу був розпланований: вона завжди встигала зробити головне, а на все інше в неї залишалося ще 365 днів. Віллоу любила навчати й навчатися, а її підхід до освіти був настільки захопливим, що її часто запрошували до коледжу Пембрука.
Я повертаюсь на цю платформу. Зайчики і їх історії знову поселяться тут:)
Через війну ці три роки були важкими для нашої великої сім'ї. Зараз ми з чоловіком і трьома синами живемо закордоном, старші сини виросли і живуть в інших країнах також.
Був час, коли я думала, що ніколи більше не повернуся до своєї творчості, ніколи не створюватиму маленьких зайчиків і інших звіриків. Але, по милості Бога, через підтримку рідних і друзів я знову віднайшла свій творчий шлях.
Навчилася жити в новій реальності...попри все...творю, люблю, живу і дякую.
Зайчики шиються, а історії пишуться.
Це моє робоче місце вдома. Хоч мій справжній дім, із 1000 спогадів, і рукодільний куточок із швейною машинкою, тканинами і приладдям залишились під Києвом, я створюю нове тут, щоб рухатися далі. Мрію жити в мирній і безпечній країні, мрію повернутися додому. А відкладати життя вже немає сил, тож нехай тут, у швейцарській квартирі, будуть мої спогади, сім'я і зайчики.
